тонка талія

тонкий, тендітний, ніжний ВН, СБ, У-СК; инҗе бель тонка талія, тонкий стан СБ; инҗе бельли тендітна, з тонким станом ВН; инҗе йайым тонка варяниця У; инҗе йип тонка нитка СБ; инҗе т'аат тонкий папір НМ; йайимлерни ачханда инҗе ачам розкачуючи варяниці, я розкачую тонко У; пор. йинҗе.

1) витончений; стрункий

2) незначний, мізерний

3) слабкий, невеликий

* * *

1) тонкий, стрункий

2) убогий, мізерний, незначний; слабкий, невеликий

3) фон. вузький ( про голосний)

1) пісковий годинник (на одну годину)

2) мор. склянка

1. n

1) вузька тонка частина (чогось)

2) (the small) збірн. невисокі люди; діти; низькорослі тварини

3) простий люд; незаможні верстви

4) pl короткі штани в обтяжку

5) pl розм. дрібниці (про дрібні речі для прання)

6) гірн. штиб

2. adj

1) малий, маленький, невеликий

2) дрібний; незначний

3) некрупний, невеликого розміру, дрібний

4) тонкий, м'який

5) малий, дріб'язковий, неістотний

6) другорядний

7) обмежений

8) підлий; ниций, дріб'язковий

9) принижений; присоромлений

10) недовгий, нетривалий, короткочасний

11) короткий, недовгий

12) нечисленний

13) половинний, що має неповну міру

14) слабкий

15) тихий, негучний

16) скромний, бідний

17) скудний, мізерний

18) поганий, поганенький, неважний

19) тонкий (про талію)

20) рідк. вузький

21) рідк. легкий, неміцний, слабкий (про вино тощо)

22) тонкий (про тканину)

23) карт. молодший

24) фон. вузький, закритий (про голосний звук)

3. adv

1) дрібно; на дрібні шматочки (кусочки)

2) тихо

3) у невеликому обсязі, у невеликому масштабі

4. v

1) зменшувати

2) ставати меншим, зменшуватися; зіщулюватися

* * *

1) вузька тонка частина ( чого-небудь)

2) ( the small) невисокі люди; діти; низькорослі тварини

3) простий люд; незаможний прошарок

4) pl; = smallclothes

5) pl дріб'язок, дрібнички (дрібні речі, віддані в прання)

6) = small coal

1) маленький, невеликий; малий, маленький (про розмір одягу, взуття)

2) дрібний; невеликий, невеликого розміру, дрібний; тонкий, дрібний

3) малий, незначний; другорядний

4) обмежений

5) дрібний, ниций, підлий

6) принижений; присоромлений

7) недовгий, короткочасний, нетривалий; короткий, недовгий (нaпp., про відстань); нечисленний

8) половинний, який має неповну міру

9) слабкий; тихий, неголосний (про звук, голос)

10) скромний; убогий, бідний

11) поганий, кепський

12) тонкий ( про талію)

13) вузький

14) легкий, неміцний, слабкий (про вино, пиво)

15) кapт. молодший

1) дрібно, на маленькі шматочки

2) тихо ( про манеру говорити)

3) у невеликому обсязі, у невеликому масштабі

1) вузька тонка частина ( чого-небудь)

2) ( the small) невисокі люди; діти; низькорослі тварини

3) простий люд; незаможний прошарок

4) pl; = smallclothes

5) pl дріб'язок, дрібнички (дрібні речі, віддані в прання)

6) = small coal

1) маленький, невеликий; малий, маленький (про розмір одягу, взуття)

2) дрібний; невеликий, невеликого розміру, дрібний; тонкий, дрібний

3) малий, незначний; другорядний

4) обмежений

5) дрібний, ниций, підлий

6) принижений; присоромлений

7) недовгий, короткочасний, нетривалий; короткий, недовгий (нaпp., про відстань); нечисленний

8) половинний, який має неповну міру

9) слабкий; тихий, неголосний (про звук, голос)

10) скромний; убогий, бідний

11) поганий, кепський

12) тонкий ( про талію)

13) вузький

14) легкий, неміцний, слабкий (про вино, пиво)

15) кapт. молодший

1) дрібно, на маленькі шматочки

2) тихо ( про манеру говорити)

3) у невеликому обсязі, у невеликому масштабі

пустить

1) пускати, пустити, (во множ.) попускати кого, що (куди, звідки). [Пусти-ж мене, отамане, із полку додому (Пісня). Коні у чисте поле попускав (Манж.). Давали, та з рук не пускали (Номис). Як візьмеш ти за рученьку, - не мусиш пустити (Метл.)]. -стить на волю - пустити на волю, відзволити кого. -стить в отпуск кого - пустити, відзволити в відпустку кого. Его не -стили в отставку - йому не дано відставки (димісії). -стить кого по миру, с сумою - з торбами, на жебри, старцем (старцями) кого пустити. -стить лошадь во весь дух, во весь опор - пустити, погнати коня що-духу, на всю витягу. -стить лошадь рысью, в галоп - пустити коня ристю, учвал;

2) (метать, выбрасывать) пускати, пустити, кидати, кинути що и чим в кого, в що. -стить стрелу, пулю, ядро - пустити стрілу, кулю, набій. [Пустимо стрілку, як грім по небу (Ант.-Драг.)]. -стить камень или камнем в собаку - пустити, кинути каменюкою в собаку. Он -стил в него тарелкою - він пожбурив у нього тарілкою. -скать ракеты - пускати ракети. -скать пузыри - см. Пузырь 3. -стить себе пулю в лоб - пустити собі кулю в лоба. -скать кому пыль в глаза - ману пускати (напускати), туману пускати (напускати) на кого, туманити кого, очі замиулювати, очі замилювати кому. [То вона тільки таку ману пускає (Мирн.). Бач! Якого туману пускає своєю червоною шапкою (Кониськ.)]. -скать, -стить молву, славу - пускати, пустити поголоску (поголоски), славу, розголошувати, розголосити що. [Бігав по людях, розпитував, пускав поголоски (Коцюб.). А ще до того розголосили, що вона славна ворожка, то так до неї люди йшли, як по свячену воду (Яворськ.)]. -скать, -стить в огласку что - розголошувати, розголосити що. -стить что в продажу - пустити що в (на) продаж, виставити на продаж що. -стить капитал в оборот - пустити капітал в оборот. -скать, -стить в ход, в дело - пускати, пустити що в діло; (о машине, механизме и т. п.) пускати, пустити, запускати, запустити що, ставити, поставити (машину) на роботу. [Тонка іронія, безощадний сарказм, гнівне обурення - все пускає він у діло, щоб здискредитувати систему гніту (Єфр.). Саме ото перед дев'ятою п'ятницею і пустили той млин уперше (Кониськ.). Моє діло, як кажуть, мірошницьке: запусти та й мовчи (Номис)]. -скать, -стить в ход все средства - усіх засобів заживати, зажити (уживати, ужити), на всі способи братися (взятися). -стить кровь больному - кинути, пустити кров хворому (недужому). -стить корабль ко дну - корабель на дно пустити. -стить на ветер - пустити на вітер, на хух. -скать, -стить корень, корни - пускати, пустити корінь, пускати, попускати коріння. [Ти глибоко у глиб твердий корінь пусти, гілля вгору розкинь (Рудан.)]. -скать, -стить побег, отросток, побеги, отростки - пускати (виганяти и вигонити) пагін, нарост, пагони, нарости, пустити (вигнати) пагін, нарост, попускати (повигонити) пагони, парості, пароститися, попароститися. Деревья начинают -скать почки - дерева починають броститися (наброщуватися, бростатися, брунитися, набрунькуватися, набруньковуватися, бруньчитися, прищитися, наприщуватися); срв. Почка (Выбрасывать -чки). -стить почки - наброститися (набростатися, набрунитися, набруньчитися, набрунькуватися, наприщитися). [Вже дерево набрунилось (Звяг.). Вишні добре вже набрунькувалися, - тіль-тіль не розів'ється листочок (Новомоск.)]. -скать, -стить росток, ростки (о зерне) - кільчитися, накільчитися, ключитися, наключитися, назублюватися, назубитися, (во мн.) викільчитися, покільчитися, поключитися, поназублюватися. [Вже кільчиться гречка, пшениця (Кам'ян.). Він злиденний господар: у його в коморі геть покільчилась пшениця (Поділля). Посіяла вже, як насіння поключилось (Рук. Левиц.). Уже котре зерно на мокрій землі, те назубилося (Міюс.). Вже наключилося зерно (Черкас. п.)]. Пущенный - пущений (во множ. попусканий); (брошенный) кинутий и кинений; (в ход) запущений; (применённый) зажитий, ужитий; (о молве) розголошений.

* * *

несов.; сов. - пуст`ить

ДУХ - потенціал творчої активності, того переходу від стану речей до стану ідей (і навпаки), що постійно здійснюється всередині діяльності. Д. характеризує самоздійснення суб'єкта, його здатність відтворювати себе у предметному світі (зокрема культури) та розпредмечувати цей світ через творчу особистість. Як єдність процесів творчого опредметнення та розпредметнення Д. виступає в об'єктивній та суб'єктивній формі С. уб'єктивний Д. - це інтегральне самовизначення людського "Я" як ідеального буття, "внутрішнього світу", мислячої самосвідомості. Суб'єктивний Д. визначається через зростання у суб'єкті "безконечної персони" (Гегель) як результату перенесення зовнішнього універсуму у внутрішній світ особистості. Об'єктивний Д., навпаки, є пов'язаним із зворотним процесом опредметнення внутрішніх станів, тобто виходу за межі ідеальності у предметне буття, з прагненням суб'єкта до самореалізації як окремого культурного світу. Об'єктивний Д. постає у вигляді інтерсуб'єктивного колективного досвіду усіх різновидів суб'єктоб'єктної взаємодії, яка притаманна історичному процесу формоутворення олюдненого буття. Саме таке буття і здатне до інтеріоризації у "внутрішнє буття" суб'єкта. Отже, суб'єктивний та об'єктивний Д. виступають в органічній єдності. Взаємопов'язаність об'єктивного та суб'єктивного у складі Д. проявляється, зокрема, в тому, що він маніфестується через рольові структури діяльності суб ' єкта та символічні витвори буття, що потребують індивідуальної розшифровки. В цьому відношенні Д. виступає трансформаційним процесом взаємопереходів суб'єктивного та об'єктивного, універсального та індивідуального, формоутворення та змістонаповнення. До атрибутів Д. належать: 1) активність як самотворча діяльність на перетині буттєвості та свідомості; 2) безконечність, тобто здатність до трансценденції, виходу з себе у все вищі ціннісні сфери, до перетину усіх кордонів; здатність, що репрезентується невичерпними можливостями творчості та розуму суб'єкта; 3) свобода як самодіяльність, як необмеженість самовідтворення, виявів проективних сфер свого здійснення, шляхів затвердження своєї буттєвості; 4) абсолютність як самоцінність та властивість самовизначення своїх предикатів, як неодмінного джерела усіх форм перетворення існуючого; 5) самосвідомість у вигляді саморефлексивного мислення та самопокладання смислу. Як філософська категорія Д. є наскрізною проблемою усієї історії філософії. У Платона, який уперше розгорнув цю проблему в систематичній формі, Д. це "світова душа", котра, будучи дотичною до істини та вічних ідей (ейдосів), об'єднує через гармонію і красу життєвий статус розуму та тілесність речей, виступає принципом саморуху. В давньогрецьк. філософії Д. трактувався не як надприродна сутність, а у складі буття і визначався чи то як "пневма" (життєва сила, або, навіть, "тонка" матерія на зразок повітря), чи як "нус" (інтелектуальне начало). Так, у ' стоїків Д. водночас і тілесний початок, і мудрість, здатність жити відповідно до Логосу світу. Тільки з Плотина починається спіритуалізація Д., яка набуває чіткого виразу у Філона Александрійського, котрий ототожнював Д. з Логосом, Софією, духовним життям. У християнстві Д. розглядався як третя іпостась Трійці ("Святий Дух"), що втілює творчу, породжуючу силу Бога-Отця і Бога-Сина. Земним місцеперебуванням цього Д. є церква та душі праведників В. ідповідним чином патристика (Августин Блаженний) та томізм (Тома Аквінськиїї) перетлумачують тезу Аристотеля про Д. як вищий інтелектуальний регістр душі. В Україні, яків інших європейських країнах, релігійне розуміння Д. розвивалось у руслі християнської антропології (Могила, Прокопович, Яворський, Туптало, Кониський та ін.). Д. розглядався як істина душі та вища цінність. Сковорода пов'язує його з "внутрішньою людиною", що має богоподібну природу, та особливим, "третім" символічним світом біблійних архетипів вічності, краси, абсолюту. Масштабне вчення про Д. втілене у системі Гегеля Д. ля нього Д. - це світовий розум, котрий в своєму діалектичному розвитку за принципом тріади (теза, антитеза, синтеза) проходить фази чистих логічних сутностей, природи (як свого інобуття) та історії і усвідомлює себе як абсолют (абсолютну ідею чи абсолютне знання). В цьому розвитку Д. визначається як "для-себе-буття" чи свобода. Вчення про Д. розвивалось Марксом. Ідучи за Гегелем, він співставляє Д. та працю як дві діалектично пов'язані протилежності, в яких праця виступає як позитивна діяльність, що оречевлюється в її результатах, а Д. - як сила негації. Останнє означає у гегелівській традиції те, що "Я" принципово не згасає в жодному результаті, а використовує його як поштовх до подальшого розвитку, тобто предметне буття є для Д. стартовою підставою, передумовою руху. Отже, "первинність" буття є тут позитивно діалектичним моментом творчої негації Д. Розуміння Д. як вільної, творчої сили, що не оречевлюється, а лише символізується у бутті, розвинуте в XX ст Б. ердяєвим. Він визначає Д. як творчість, що є подоланням небуття та втіленням свободи. В такій якості Д. виступає як смисл буття суб'єкта, що розкривається в особистісному існуванні людини. Д., за Бердяєвим, є поєднанням божественної природи з людиною. Аксіологічна позиція в розумінні Д. як найвищої цінності, що розкривається в історичному бутті, відстоювалась Дильтеєм та Віндельбандом. Проти віталістичного тлумачення Д. як інтелектуально паразитичного породження життєвого процесу, котре сковує душу (Клагес, Лессинг, Фробеніус) виступали Гартман, Шелер, Ясперс, для яких Д. маніфестує сходження суб'єкта через символ до вищих щаблів адекватного існування людини О. соблива, але соціально важлива лінія в аналізі Д. була пов'язана з проблемою духовних передумов національного життя. Історично тема національного Д. найбільш виразно формулюється Гердером, який вбачав в ньому носія базисних культурних форм нації та її мовної свідомості. Надалі проблема національного Д. розвивалась в зв'язку з філософією мови (Гумбольдт), філософією історії (Фіхте) та філософією культури (Шпенглер). В Україні проблема національного Д. розроблялась кирило-мефодіївцями (Костомаров, Куліш, Білозерський) під кутом зору народної свідомості, православ'я, укр. ідеї в контексті слов'янської культури. У складі питань державотворення аналіз національного Д. здійснювався в працях Донцова та Липинського. В культурно-історичному аспекті проблема національного Д. досліджувалась Чижевським. В сучасній літературі під поняттям національного Д. мається на увазі інтегральне виявлення духовних ресурсів ствердження нації як суб'єкта світової історії. Ці ресурси визначаються самосвідомістю народу, його світосприйняттям, віруваннями, ментальністю культури та соціальною пам'яттю традицій. Отже, проблема Д. виходить за межі чисто академічного інтересу і має значення не тільки в історико-філософському, а й світоглядно-соціальному ракурсі.

Телезіо, Бернардино (1509, Козенца, побл. Неаполя - 1588) - італ. філософ З. акінчив ун-т у Падуї (1535). У заснованій ним Академії в Неаполі основна увага приділялась емпіричним методам дослідження. В основі натурфілософії Т. - вчення про матерію як тілесну, незнищенну, пасивну, кількісно незмінну і якісно однорідну сутність, що заповнює увесь простір. Активність матерії породжується двома безтілесними началами - теплом і холодом, які створені Богом разом з матерією. Тепло є джерелом розширення, внаслідок чого виникають світло, прозорість, рух. Холод, навпаки, породжує щільність, пітьму, спокій. Людину зі світовим теплом поєднує "життєвий дух" - надзвичайно тонка, рухлива, здатна до відчуття матерія, яка поширюється по всьому тілу та стає його рушійною силою. "Життєвий дух" помирає разом з людиною. Людина, як і все у світі, підпорядкована принципові самозбереження. Проте її суттєвою відмінністю є моральність - здатність відмовитися від власних інтересів але до самопожертви заради самовдосконалення душі і поведінки. Для її пояснення Т. вводить поняття "вищої душі", джерелом якої є Бог.

[br]

Осн. тв.: "Про природу речей відповідно до їхніх принципів" (1586).